"Мої амплітуди"
· · · · ·
Висіло питання як сиве волосся
І бабине літо носило його.
Чого покосили зелене колосся,
У хліб не спеклося зелене колосся,
Чого не спитались сумління свого?
Сухою сльозою вмивається мати,
Бо висохнуть сльози, як в грудях пече.
Не знають як вижить Донбас і Карпати,
Як жити, питають Донбас і Карпати
В краплини що руслом Дніпровим тече.
Губилось волосся, питання висіло,
Висіло й сивіло як вранішня рінь.
Нове покоління Майданом ревіло,
Старе покоління Майданом тремтіло,
І відповідь йде з молодих поколінь.
· · · · ·
Коли болить кожна клітина,
Коли мордує вища суть.
І за годиною година
Нестерпним болем ссуть і ссуть.
Тоді не хочеться вже й жити
І не до усміху мені.
Тоді молитву вовком вити
В степу холоднім на стерні.
Так хочеться - до Бога руки -
Чи збав, чи до себе візьми, -
Кричать, благати через муки
Щоб не вмиватися слізьми.
· · · · ·
Колючка терну, ринва болю,
Тупа безвихідь б'є мішком.
Вже демократію і волю
Я шизофреніка смішком
Товчу на витовченім місці,
Як з цицьки молоко - не в мисці,
У п'ятірні давлю лимон, аж кисло.
Над тім'ям звонами зависло,
І б'є по самім хворім місці,
І весь мій довгий, довгий вік -
Святую правдоньку в колисці -
Нема щоб прямо,тягне в бік,
У шелюгу, в брехню.
Безвихідь За грати тягне й воленьку мою,
А я на місці все стою,
Терновий біль в грудях таю,
Таю в грудях, а не в колючці.
· · · · ·
Мої амплітуди - воскове колосся.
Десь вітер гуляє і я десь із ним.
Березові шарпає віти - волосся,
І води Дніпрові здійма як Гольфстрім.
Мої амплітуди в роках не завмерли.
Не змовкла труба їх і грає скрипач.
В них хвилі Азова і схили Говерли,
Вслухаються, чують з моїх передач.
Мої амплітуди - немає вагання.
Я кроки печатав по рідній землі.
Дорогу шукав і шукав для змагання
Складав свою пісню - вселенські кремлі.
Мої амплітуди - я гордий що чуто
Чарівні акорди і звуки свої.
І знайте народи, що я не існую,
А гімни співаю про рідні краї.
· · · · ·
Ти не покинув цього поля.
Ти тут стоїш віки.
Мотаєш нитку днів його настою.
Ти гордий син Дніпра - ріки.
На берегах його давно.
Твоя тут невід'ємність поля.
В його туман закутавсь як в рядно,
В своє рядно запеленала й воля.
Хазяїн цього поля, всіх віків.
У незворотності рапсодій.
Гонив на водопій биків,
Як істинно хазяїн, не як злодій.
· · · · ·
Я не вмію зорі рахувати,
І не знаю як стрічать весну,
Як сердечний біль отой здолати
Що загонить в ніч мене без сну.
Я не можу голову схилити
Де неправда творить самосуд,
Я не вмію серцем спорожніти,
Хоч життя прожив серед облуд.
Навстіж двері знову відкриваю,
І образ гоню гіркі сліди,
Може друзів, може недругів скликаю,
Мо'на щастя, може для біди.
Перед Богом розкриваю крила,
Розкриваю душу всім його вітрам,
Щоб з світах любов мене носила
І носила, і носила у мій храм.
· · · · ·
В своїй душі як у фортеці
Ношу кохання з юних літ.
Красу з нього як із криниці
Все п'ю й складаю в заповіт.
Із ранніх літ, із ранніх літ
Душа моя, моя фортеця
Стоїть біля моїх воріт,
Стоїть як чистая криниця.
· · · · ·
Сто днів великої напруги,
Сто днів молитов і надій.
Йдемо за вами - вірні слуги.
Ждем помаранчевих подій.
Кричить душа надривно в сурмах
Як на майдані геморой.
Бандитам всім сидіти в тюрмах!
Кричу і не боюсь, і я герой.
Від того крику легше стало,
Він клином біль образ роз той...
Хоч їм ще геть не перепало,
Ще так же давить геморой,
Та стало легше, легше стало,
Бо ще живе надія та,
Майданом все в мені заграло, -
Яка то буде красота,
Як пересадять їх у тюрми,
На персональнії горшки,
Таке життя, ото їх норма.
За грати кучмівські вершки.
Сто днів великої напруги,
Сто днів молитов і надій.
Йдемо за ними - вірні слуги.
Ждем помаранчевих подій.
· · · · ·
По небі, по землі ходжу,
І де тільки мене немає.
Собі кажу і всім скажу,
Що спокою душа не знає.
Дивлюсь навколо й бачу скрізь,
Як зло добро скрізь закриває.
Було завжди, було колись,
І хто скажіть цього не знає.
І задаю питання люди вам,
Бо мабуть право на це маю.
І задаю землі і небесам,
Чого я істини не знаю.
Чого не рівно зло й добро,
Або ще краще - всюди благо?
А може скаже мені Бог?
Чи замаленьке моє Его?
Мовчать усі і Бог мовчить,
І я не знаю куди стати.
В верхівках ліс щось гомонить,
А я напевне піду спати.
· · · · ·
Про своє головне
Все питав і шукав.
І земне й неземне
В головоньці складав.
І нащо? Якби знать.
Без розбору складав,
Ну та щастя моє,
Що дірки ще там мав.
І крізь те решето
Все дрібне просівав.
Як в шатро шапіто
Все крупнішеє бгав.
І того за весь вік
Стільки вже наскладав,
Хоч що міг продавав,
А що й так роздавав,
Що не можу тягнуть
І не можу везти,
Ще не можу й заснуть,
Сил не має й нести.
· · · · ·
Проснувся, встав.
Нагнувся впав.
Таке воно життя.
Побачив, взяв.
Вкусив, прокляв.
Упав у забуття.
А терен в пам'яті стоїть,
І голос матері бринить
Хоч вже давно її нема.
А Ліни вірш знову труїть,
В сторінках геній шарудить,
Їй дякую, бо доживаю недарма.
Багато ж їх, поетів, є
Видумує щось кожен, виграє,
І кожному щось Бог дає.
І я якось у тім ряду,
Свою як можу так й пряду,
До Бога все іду й іду.
· · · · ·
Викохав ти сину
В краї за Десною
Пісню соколину
І поніс з собою
Виростив калину
У зеленім гаї
Полюбив дівчину
Та вона не знає.
Казка ще з дитинства
Все мережить ночі
І плетуть доріжку
Материнські очі.
Забрали служити
На Русь - дідовщину,
Серце чуло, що заслужить
Собі домовину.
Привезли додому
До рідної хати,
їм не вірить мила
І не вірить мати.
Справку в руки сунуть
Служаки криваві,
Що умер на службі
Не здобувши й слави.
Поїхали з миром...
Схоронила сина...
Може й не забуде
Народ... - Україна.
· · · · ·
У сусіди з деревця
Горобці злетіли,
Я слідкую із вікна
Де ж бо вони сіли.
Наче це воно мене
Чогось зачіпає,
І ніяких більше справ
Голова не має.
Носом клюнула, зависла
Донизу, дрімає.
Горобців її дрімота
А геть не займає.
Роблять жваво своє діло,
Насіння збирають
Поки хто їх не попудив,
.. .Смачненьке ковтають.
А моє вже пузо повне,
Нікуди спішити.
Можна трохи подрімати,
Трохи пожиріти.
Телевізор є на втіху,
Є ще й магнітола,
Де мелькають гривні й звірі
Та ще й баба гола.
Продрімав так "перестройку",
Продрімав "розлуку"
І дрімаю "розбудову",
І повторну "злуку".
Кажуть мудрі, що то зле -
Тільки їсти й спати,
Вони кажуть, для Вкраїни
Треба ще подбати.
А хіба це не Вкраїна -
Президент й міністри,
Що купаються у маслі -
Депутати в тісті.
Чи щоб з мору може пухли
Наші хлопці браві?
Де це видано, панове?
У якій державі?
Ось і я таким макаром
При мисці міркую,
Краще мати повне пузо,
Ніж спину худую.
І усе те, що я маю,
То моя держава.
А твоя, якщо і пухне,
То твоя вже справа.
Горобці на що і ті,
На се думку мають.
Поклюють, трохи посплять,
Знов про себе дбають.
А мудрець, на те й мудрець,
Його скрізь хватає,
Попри неньку - Україну
Ще й собі подбає.
Бо раби були і є
І довіку будуть,
І ніякий суд і "право"
За те не осудить,
Бо той суд і теє право -
То мудрого справа,
На своє він благо крутить
І собі на славу.
У сусіди з деревця
Горобці злетіли.
Я із носа щось дістав, -
Аби не свербіло.
· · · · ·
СПОМИНИ
Серце вертає
В хату під дубом.
Біллю займеться
Як палець під зубом.
Рідкі хвилини,
Рідкі світанки
Що повертають
Під дуб той на ґанку.
І все ж вони знову,
І знову вертають.
Далекі спомини
Серце тримають.
· · · · ·
Якби не номер телефона
І не дзвінки, що зв'яжуть нас, -
Не вкрила б тінню мене крона
Й не привела б давно до вас.
Стрічав багато я чудових
Марин, Марусь, русиночок Оксан.
Та не стрічав я кучерявих
В житті своєму ще Світлан.
І ось вона, і очі в очі,
І струменять: "Не зачіпай!"
Промінням в душу: "Жити хочу".
Колючку в серце: "Не займай!"
Та що ж, Світланочко, ти робиш?
Навіщо вузлом телефон?
Пожити дай! Всіх, кажуть, зводиш.
Та не влаштовуй марафон.
Як важко ввечері заснути,
Коли дуетом в шибку літній дощ.
На Арабатку серед дня майнути,
Там вихлюпнуть вчорашній борщ.
Світлана спить і тихо диха.
Під руку нічку завела.
По хаті сон як щастя ника.
Ще день грайливо провела.
<з>Багато їх без солоду, без щему!
І тільки сон оманою пройме.
І я змінити мушу свою тему,
Бо скоро сон і телефон геть десь майне.
Не спи, моргни мені, Світлано.
Хай зачеплюсь я в кучері твої,
У сні своєму подивлюсь, як гарно
Вони вплітаються в рядки мої.
· · · · ·
ГУЛЯТИ, ГУЛЯТИ, ГУЛЯТИ
З повіддям стою серед шляху.
А де ж мій скакун? Далі як?
І б'є по спині вітер бляху,
А я вже давно, як жебрак.
У руки б мені скакуна ще,
Голубку на серці пригріть.
Та в домі моїм пусто, свище.
І бляха бринить, і бринить...
Гуляти! Гуляти! Гуляти!
Та доля як ржава...
· · · · ·
ДО МУТАНТІВ І НЕ...
Антропологічно глянувши
Крізь щілину відвертості
Зафіксуєш приналежність
Національної протилежності.
Дуги надбрівної рисунок
В серпантині законності
Видрукує фальш - дарунок
Расово-гібридної прикордонності.
Око невігласа не вздріє
При відкритих сонцю дверях,
Що за фрукт перед ним скніє
В штучно-туманних протилежностях.
І грець йому, хай собі скніє
Чи в расовій, чи в гібридній...
Не горить? Ні! Лишень тліє
В свідомості гордо-фригідній.
· · · · ·
Присвячую Гонгадзе
Генацвалє, генацвалє,
Срібним дотиком пера
Україну допікає твоє серце.
Вилітає із двора
Геть з байдужого подвір'я
Рецидиву знатоки.
Із батьківського міжгір'я.
З материнського... - хати.
Твого перцю смак занудив
До зелених - блювоти.
В синьо ночі тебе прудив -
Очей світлих красоти.
Не здіймає ворон крила
Хоч ти в дикім полі зліг.
Материнка тебе вкрила
І хова Петрів батіг.
Генацвалє, генацвалє,
Два народи поріднив.
Два лелеки біля хати.
Двом любов свою ділив.
· · · · ·
В лампасах красних на Октябрську
Під флагом сам аж майорів.
Грудьми тепера на распашку
Під Божим храмом з'яворів.
І знову на чолі громади.
Він і до Бога першим вспів.
Чи з ненависті, чи з поваги
Не тільки лоба, живота хрестив.
І на коліна, й до розп'яття,
Як дід Щукар, чуть не замлів.
Та ревно так поклони бив,
Щоб дідом хто не окрестив.
· · · · ·
Не ціню того дару,
Що подав мені Бог
Скиглить свічка душі,
Геть не чую. Оглох.
Заримовані квіти
Розцвіли полином,
Ненароджені діти
Ждуть під гострим клином.
Мати все ворожила,
Щоб хто долю не вкрав,
Серця шмат залишила
Мені так, щоб не знав.
Щоб невістка знайшовши -
Не оступить, візьме.
На взамін в свої груди
Покладе, незмигне.
Щоб не плакав як палить
У пісках Гамаюн.
У Прокрустовім ложі
Афродіти ноктюрн.
Не ціню, а пора вже,
Бо невістка в роках,
Бо вона мені жінка,
І любов, і мій страх.
· · · · ·
Осінні мухи, як вампіри,
Впиваються крізь товщу шкіри.
Висмоктують життя - не кров,
І нападають знов і знов.
Якщо погримують десь грози,
їх не лякають ті погрози.
За мить солодкого укусу,
І за найбільшую спокусу,
В смаку червоної любові,
За грамочку людської крові
Навіжено ідуть на плаху.
Впиваються крізь призму страху.
Життя ціна отій спокусі,
Ціна за кров в однім укусі.
· · · · ·
Є усього у мене -
Мої друзі і браття.
Бо збирав і старався
Від самого зачаття.
Маю небо у небі І достаток у хаті.
Та мені ще любові
Треба вашої, браття.
· · · · ·
Нахабно і просто
По лікті у душу: -
Як пишете вірші,
Що слухать їх мушу?
Чекають на відповідь,
Зеленаво світять
Очиці-льодинки. .. .
В поєта щось мітять.
Пронизують тихо,
Добрались до серця -
Тріпоче бідненьке,
Як вуха у зайця.
Залазять все глибше,
Настирно чекають. , -
Ходжу до сусідки,
її все благаю.
Щоб десь підштовхнула,
Щоб думку дала,
Яка би за душу
І вас узяла.
· · · · ·
У профільний витвір Лаокоона
Змінилася б форма, змінилася б суть.
Поетів багато шукають канони,
Та лиш одиниці знаходять, несуть.
Проходять досі боляче
Вічні світи, захоплені в полон
Коханнячком десь на околиці,
Причетні до моїх ікон.
Осьо вони. Як Парфенон
Серед своїх осколків величі.
В кохання джигою мене, в отой полон,
Хоч перед ним самі напевно немічні.
В пеньку нічного оболоння
Винюхую нектар німих квіток.
І задихаюся спросоння -
Не вистача чогось - хоча б ковток,
Щоб дотягнути до світанку
Із світлячків холодного горіння,
Щоб не покинути спартанку
В світах одну серед цвітіння.
Один ковток...
· · · · ·
В зламанім пері застрягли слова,
їх барикада росте і росте.
Лягають думки, як в покоси трава.
Хоч з'єдності рішення дуже просте.
Забита вітрина автопером,
З нього сипляться автослова.
Встигай поміж ними думки зерном,
Не буде лягати в покоси трава.
· · · · ·
Замозолилась думками голова.
Філософськими загінками взялася.
Мимо мчить урбанізована юрба
В Бабин Яр, здається, понеслася.
Я замлів на голім тротуарі.
Сонце обпекло пагіннячко думок,
А вони обвуглені в ударі
Вперто пруть в диявольський ярок.
Миле сонце і Сократа голова,
І моя на голім тротуарі
Задивилася як з каменю трава...
А вони зачумлені у Яр - в ударі.
Зупини їх, Господи! О, зупини!
Зупини трамваї, крани, автогінки...
Гомо сапієнс в ломбард верни,
Щоб росли із каменю травинки.
· · · · ·
Амплітуди, анфілади -
Все заморські словеса.
Крадуть гімни, естакади.
Де ж свої і зміст й краса?
· · · · ·
Пам 'яті Саші Соболевського
Під хмари пірнула Генгірка.
Лиш де-не-де глипне вікно.
Дверима десь рипне хатинка, -
Ой, як же я був тут давно!
Бажання, як листя на вітрі,.
Тріпоче в надії ізнов.
Зустрітись в останній молитві,
Згадать про далеку любов.
До хвіртки знайома стежина...
Ще мріє бузок під вікном,
Та пусткою стріла хатина,
Жучок виповза, наче гном.
І реквієм листя бузкове
Хазяїну в нотах кладе
На пам'ять про все загадкове
І не... у вічність на спочин веде.
А я думав: "Житимем вічно.
Принаймні відійдем разом".
А вийшло якось хаотично:
Ти там, а я тут і десь гном.
· · · · ·
МОЇ МІНОТАВРИ
Не дійшов я до тернів упрівшої слави,
Сорокаустів у перстах не мав і не клав,
З джерела напивався водички, не кави.
Крім Шевченка поетів не чув і не знав.
Все краєчком шляху вибираю дорогу,
Мо' спокійного затінку ладан дихне.
Невисокого в суті шукаю порогу.
Аромат ельдорадо в спину не штовхне.
Сірих днів андантино вертає з репризи,
Кожен з них у вечірніх литаврах заснув.
І поета у торбу складаю капризи,
І хто скаже, чи вірно я з ними утнув.
Добрий день, новий день! Затріщали литаври.
У крещендо затягують торбу капризи.
Піднімаюсь пороги мої мінотаври.
Ллються втрачених років сльозини в карнизи.
· · · · ·
ЗАПРЯЖЕНИЙ ВІК
Вітер хмарами небо шматує,
Місяць зацькований втік.
Прадіда хати причілок гарує
В вітер як в дишло запряжений вік.
Він ще ось тут, він вчорашній,
Як на кухні вчорашній борщ,
Ще не пройшли дощі кислотні,
Ще не минувся атомний дощ.
І великий лишає спадок
У розбурханій цілині.
В пісках Невади зводить нащадок
Піраміди пусті кам'яні.
Блукає історія віку
Законом безжальних підков.
Зрива вітер ноточку крику
З передсмертних, безвинних оков.
Вітрами гріхи поміж хмари
Як завжди на тормозах,..
Вгамувався. Ще болячки на нари
Складає й складає на страх.
І не заставить каратись
В сумлінні під душем визнань,
Та вчинки гріхами признати
Правителів владних бажань.
Запишуть. В архіви зложать.
Віршик ще чорновичком.
Язичками в грубці злижуть.
Спрасують все утюжком.
Брехнею, брехнею, брехнею
Конкістадори навперебій
Правду прикриють, а з нею М
ертвотно градусний сніговій.
У тундрі здвигали широти
Гулагівських макродержав.
Жіночії ватні колготи
Ніхто і в Росії не крав.
Красуні із того століття
В льодових музеях тайги
Вдягали з кедрового віття
Лаврові вінки як боги.
Рвав стогін братів сухожилля
В ансамблі лайливих погроз.
Квітки поспадали з бадилля,
Лишилось бадилля із роз.
Ішли перетруджені биті,
Краплини бальзаму на сіль,
Щоб вижити капали в житі
В сторіччям відміряний біль.
Моря переповнив сльозами
Із храмів нелюдських страждань,
Все людське під списи з гербами,
Планету в терор-кримінал.
Загнав, як свекруха невістку
В безкінечне забрало наруг.
В космічне спровадивши вістку: -
Землі вже приходить капут.
Згорілися вогнищем гори
На спині у планети Земля,
В зморшках ховається горе.
А плач не доходить Кремля.
А-ля-ля, а-ля-ля, а-ля-ля,
Божевільний на паперті.
Все змінилось давно
Окрім папороті.
Пролетіли віки,
Землі свідчились,
Як весною граки
З краєм вінчані.
Верба плаче, ровесниця віку,
Наче блудниця свого часу,
Що у грішних падіннях без ліку
Розгубила принадність й красу.
Перетліла за вік серцевина,
Не її в тім нещасті вина..
Вік здирав із красуні данину
І п'янів, і п'янів без вина.
Не каратами мірялось горе
В тім проклятім двадцятім віку,
А його розливалося море.
Чорні тіні скидали в ріку.
І не фунти, не кілометри -
Я за ангела руку тримавсь -
Сатаніли в шкалі дозиметри
Як в Чорнобилі він роздягавсь.
Всюди вили в тім віці сирени,
Волос дибки на шкірі ставав.
І навіщо француз ті катрени
Ще й при свічці роками писав?
Інертні тіла
Рух інертний.
Не бувають діла
Без найменшої жертви.
Я хочу за шерстю погладить
Того віку жорстокі роки,
Та серце із мізком не ладить, .. .
І проти якось не з руки.
· · · · ·
СИМФОНІЯ ОСІННЬОГО ЛІСУ
Відкриваю скрипічним ключем
Підголоски осіннього лісу.
Полоснуть вони, наче мечем,
Відкидаючи хмуру завісу.
А дуби ремиґають у сні,
У басовім ключі контрабасом.
В барабани хтось б'є голосні,
Дзвінко трель забринить, як прикраса.
· · · · ·
Вітер тягне у вітах смичком.
І труба завиває, аж плаче,
І кущі у акордах кругом...
І сфорцандо підстрибує, скаче.
Добігають репризи вони
Бува в піано, буває у форте...
І назад, як баскі скакуни,
В гранд-забігах у вічному спорті.
Без кінця шу-шу-шур, шарудить
Головна у симфонії тема.
Наче шкіру короста зудить.
Наче осені в лісі екзема.
А побочнії ж теми їй в такт
Відривають куски шумовиння,
Укладають з дощами контракт,
Добираються аж до коріння.
Грає тутті осінній синдром.
Партитура від знаків чорніє.
Йде вселенський у лісі погром -
І нікого, й ніщо не жаліє.
Ліс шумить, ліс гуде аж у пнях,
Лет симфонії його у далеч.
Глохне в полі мабуть у скиртах,
В полі губиться десь його велич.
Але тут, але в небі над ним
Многофоннії сурми ридають.
До морозу співатимуть гімн
Тим дощам, що ліси заливають
· · · · ·
Вже туманами пам'ять взялась,
Заволікує свіжість сюжетів.
Пиль з роками шаром вляглась
Як на золото з скіфських наметів.
Узагальнилось все клубком,
Із дитинства лишилося рінню,
І кладеться іще рядком,
Та підвладне рокам і старінню.
Можу видавить ще особисте,
Але з п'ятого аж кутка.
І скромненьке таке, не плечисте.
Мо' - востаннє, без вороття.
· · · · ·
Там море, тут гори,
Там гори, тут море.
Брат брата так душить,
Що степ ворон оре.
Чого в мене браття
На підлість стокрилі?
Що то за прокляття -
Друг другу не милі?
Одна ж у вас мати,
А ви такі різні.
Один гризе грати,
В того очі грізні.
А той неборака
Тихенько під плотом
Сухар одним зубом -
Вмивається потом.
О! Де та година,
Куди заблукала,
Що вас породила,
Куди ще пристала?
Де творить знов безлад?
Нехай схаменеться,
Бо то так не пройде,
Добром не минеться.
· · · · ·
