Софія Василенко "Подорож за обрій часу"
Симпатик нашего сайта и хороший знакомый , генический поэт Виктор Железняк презентовал сайту брошюру Софии Василенко "Подорож за обрій часу" . Эта брошюра о истории Генического Дома Культуры , начиная от самых истоков его создания.Я посчитал что она будет интересна для наших посетителей и решил первую главу разместить у нас на сайте.

Админ

"Подорож за обрій часу"

Софія Василенко


БУДІВНИЦТВО ТЕАТРУ " ГІГАНТ"

Театр "Гігант" почали будувати у 1910 році, закінчили у 1912 , а у 1914 році побудували ще і театр "Ренесанс", який до того ж був і ілюзіоном - кіно.
Будували його Макаров, Нікішин, Жиряков під керівництвом Л.М. Прихненка, який приїхав до Генічеська у 1901 році і був інженером-будівельником. У ті часи, поруч з саманними хатами театр, насправді, здавався велетнем. До революції в його підвали хазяїн (бо це була приватна будівля), засипав зерно після врожаю, а взимку -запрошувалися артисти з інших місць, вони і виступали на його сцені.
У нашому старому альбомі збереглося декілька знімків старих акторів (тоді молодих), які грали на сцені нашого театру.

Після революції, як тоді казали, "було не до танців та співів". Треба було піднімати сільське господарство. У залі "Гіганта" проходили партійні, комсомольські збори осередків. Стільців не було, замість них клали цеглини, на них дошки. Стіни театру "Гігант" - свідки гарячих дебатів тих років, дехто з очевидців пам'ятає це, хто дожив до нашого часу.
З 1919 по 1922 рік завідуючим театром стає генічанин, самодіяльний актор Сергій Яковлевич Уралов. Це була дуже талановита людина. Він поступає у Харківський театральний технікум. Потім навчання у ВГІКу. Він швидко піднімається по творчих театральних сходинках. З 1931 року - оператор на "Мосфільмі", на фронті військовий кореспондент. Після війни він стає кінооператором. За його участю створено фільм "Александр Невский", "Тринадцять", "Парень из нашего города". Він стає лауреатом Сталінської премії.

Після його відїзду з Генічеська, робота у театрі завмирає, і лише у 1924 році у молоді знову пробудилося бажання та любов до театрального мистецтва. Вони взялися за створення драмгуртка.
У Генічеському краєзнавчому музеї збереглося декілька афіш, датованих 1916 і 1918 роками. Влітку, 12 липня 1916 року, у театрі "Ренесанс" за участю П.О. Герасимова йшла п'єса "Распродажа жизни ", де були госпожі : Носикова, Мошович, Момберг, Кричевська, Флерова , Годована (її чоловік розстріляний фашистами). Господа: Бородін , Герасимов , Карт, Каплан, Бадхен. 29 грудня 1917 року у театрі Гігант було поставлено спектакль "Ворона у павлиних пір'ях". Тоді ж і комедія - "Желаний та нежданий". Брали участь: М.Л. Букк, А.К. Гарасюта, П.Б. Хуцеревич, І.В. Бурлін, В.П. Бородін, Б.А. Бадхен, І.Є. Карт, Н.А. Рикова, Х.Г. Єрінгрос, Л.Позін - директор Генічеського кіно. На одній з афіш "Ворона в павлиних пір'ях" значилося: "Лица, возвращающиеся после 11 часов, согласно постановления военно-революционного комитета, задержанию не подлежат."
У 1917 році у театрі "Гігант" було поставлено п'єсу - комедію у 4-х діях, Островського, "Без вины виноватые". Супроводжував її струнний оркестр. Грали артисти: Гарасюта, Хуцеревич, Носикова, Бородін, Букк, Бурлін, Карт, Лапін, Єрінгрос.

Я довго шукала очевидців, і через Тамару Іванівну Карпенко, ми працювали разом у редакції газети "Приазовська правда", знайшла Тетяну Степанівну Смикову-Рикову. Вона жила на вулиці Куйбишева, будинок 32. Я зустрілася з нею і ось що вона мені розповіла...

Тетяна Степанівна - комуніст з 1939 року. У 1927 році стала учасницею художньої самодіяльності театру "Гігант". їй тоді було 19 років. А після визволення міста від фашистів, 30 жовтня 1943 року, і до 1957 року, була беззмінним директором театру. Вона мені подарувала фотографію з віньєтками учасників художньої самодіяльності театру - "Художественная драм-бригада под руководством Евгения Разина". На цій фотографії: Євген Разін, його дружина Разіна, Володимир Яровий, Валерій Дроздов, Максим Скрипка, Смикова-Рикова, Шишкін, і зовсім ще молодий мій батько -Володимир Прихненко...

Тетяна Степанівна, як і Максим Калинович Скрипка, народилася у селі Фрунзе. Доля до маленької дівчинки була суворішою, ніж до хлопчика. Її, восьмимісячну дитину, мати підкинула у відчаї, у голодні роки, до дитячого будинку міста Генічеська. Дівчинка так і не знала своїх батьків. Мати померла від голоду, а батько, Попов Степан Олексійович, - матрос, учасник революційного руху при штабі Дибенко, помер від ран на станції Партизани.
- Я тоді була далеко, - сумно казала Тетяна Степанівна, - в Нижньому Новгороді, куди відправили дітей, у надії врятувати від голоду. Та у дорозі помер супроводжуючий і ми розбрелися по Нижньому. Хто куди! Кой як дістаючи собі харчування. Спали у паровозних котлах...
Та доля розпорядилася так, що Тетяна повернулася до Генічеська. Знову був дитячий будинок. Навчання у школі. Захоплення художньою самодіяльністю. Вступ до комсомолу. У райкомі їй сказали:
- Приймай "Гігант", будеш директором.
Прийшла до театру. У залі бруд. Накурено. Зі стелі звисає павутиння. Що робити?! Переодягнулася, взяла палку, нав'язала на неї ганчірку і стала збивати зі стін пилюку, павутиння. Тут заходить якийсь чоловік з папкою під пахвою. Шукає директора.
- Зараз, - кажу, - заждіть трохи. Вийшла, зняла брудний халат, хустку:
- Заходіть.
- То чи довго мені чекати? — питає.
- Та ні, директор перед вами. Це я...
Театр у ті роки був на самоокупаємості. Дотацій від держави не одержував. Сказали: "Поставиш п'єсу, збереш гроші, буде тобі та акторам заробітна плата". Пізніше дали ставку директорові, організаторові та завгоспу Половинкіну.
"І почали ми працювати, - розповідала Тетяна Степанівна. Писали оголошення, розвішували їх по місту, ходили по організаціях, на виробництва, у райком комсомолу, узнавали, хто співає, хто малює, хто танцює. І пішла до нас молодь. Хоч і мерзли, і голодували, хоч і доводилося зал самим прибирати після вистави і перед виставою. Не було інструментів. Позносили з дому, що у кого було. В нас прокинулася якась одержимість.
До театру прийшли справжні актори: такі, як Разін Євген, Івановський, Козарлюга - знавець української сцени. Свій акторський досвід та акторський багаж вони щедро віддавали нам. Готували п'єси за тиждень. Репетиції були, навіть, по ночах. А грали як?! Як ми грали!!
450 місць у театрі були завжди заповнені. Коли самодіяльний колектив зміцнів, став обширнішим репертуар, почали їздити по району з програмою у Новотроїцьк, Чонгар, Фрунзе... У репертуарі були п'єси Старицького "Сорочинський ярмарок" , Корнійчука "Платон Кречет", Франка "Вкрадене щастя", Квітки-Основ'яненка - "Шельменко-денщик"... З цими п'єсами ми їздили до Джанкою і до Сімферополя. Серед учасників драмгуртка було багато талановитих акторів: Володимир та Олексій Плотницькі, Тихон та Арсеній Жирякови, Арюпін та Матюшевський, Андрій Кузьміч та Людмила Олександрівна Костенки. Єврейським драмгуртком керував Зіновій Аксельрод. Піаністом був Шура Пейсахович".
У виставах грали сестри Беренгард, чоловіки, невістки Циля та Аня, Марія Сандлер. В 1940 році поставили виставу "Тевье Молочник", "Жидинка-выкрестка". Грали "Дядю Ваню" - Чехова, "Украденное счастье" - Ивана Франка. А Леонід Михайлович Прихненко, мій дідусь, колись у дитинстві мені розповідав про єврейську виставу, яку ставили на нашій сцені.

За столом в ресторане, на железнодорожном вокзале, сидит шулер. В черном костюме, но без рубашки. На нем белая манишка и белые накрахмаленные манжеты. Сидит и плюет в занавеску.
Подходит официант и говорит:
- Мистер Рабинович, не плювайте в занавеску!
- Лева, я плюваю потому, что меня раздражают запахи блюд...
- Так закажите...
- Дайте мне то, что вы поставили на соседний столик. Лева принес ему бифштексы, салаты, вино... Рабинович все съел. Лева протянул ему счет,
- Лева, когда у меня в карманах зашевелятся гроши, тогда и уплачу по счету.
Поднялся и снова плюнул в занавеску. Официант прокричал:
- Мистер Рабинович. Не плювайте в занавеску!..

Після війни у театрі "Гигант" працювали актори: Максим Скрипка, Марія Попова, Соня Тираспольська, Надія Надточа, Рябов -лікар; Людмила Федорівна Протопопова керувала гуртком драмтеатру. Ставили вистави: "Без вины виноватые", "Сильнее ночи", "Сорочинський ярмарок", "Тайна исповеди" - цю виставу ставила Соня Тираспольська. В ній приймали участь Смикова-Рикова, Михайло Даниленко, Павло Даниленко, Маша Ковальова, Матрьона Іванівна Шумакова - акторка, яка після війни переїхала жити до Генічеська з Києва.

Довоєнний період став для театру другим народженням. Серед ного артистів був дуже талановитий актор Василь Дроздов, Володимир Яровий, Володимир Прихненко - гуморист, співак, і генічани дали йому прізвисько "Наш Шаляпін". Були також Микола Щербина, Максим Скрипка, Фелікс Шишкін, Аверкій Піхуля, Любов Кришталь, Бенціон Лейкін, Петро Сиропуло та інші...

Молоді аматори сцени створили не тільки російський драмгурток, але всі добре розуміли одне одного. Почав при театрі діяти хоровий гурток господарок, танцювальний, струнний, хоровий та духовий.
Прийшов час і колектив поїхав до Дніпропетровська на огляд художньої самодіяльності. Головою жюрі був відомий всім артист Жаров. Драмгурток підготував на огляд п'єсу "Чудовий сплав", де головну роль виконувала Тетяна Степанівна Смикова. Колектив Геиічсського драмтеатру посів перше місце.

"Не обійшлося і без кур'єзів, - розповідала сміючись Тетяна Степанівна. Коли їхали додому, Василь Дроздов, учасник драмгуртка, зняв чоботи і залишив їх на підлозі вагону, а сам поліз спати на верхню полицю. Коли ранком спустився, - чобіт не було. Так і довелося йому йти до Генічеська по шпалах у обмотках, які у нас знайшлися."

Влітку п'єси ставили у літньому саду, над морем, на естраді. Це було перед війною.

"В одній із сцен, - розповідає Смикова, - виходив на сцену Володя Прихненко у білому трико. Але трико не дістали, і я сама зшила йому білі панталони, а прострочити їх в одному місці не встигла. Чекати не було часу, і Володя одягнув їх. Ставили комедію з п'єси "Шельменко-денщик". Коли він промовив слова: "Коли я вояжирував з Чернігова до Воронежа..." - глядачі потонули у реготі, бо з нього спали панталони, добре, що під ними були труси... А Володя, затулившись долонями, продовжував грати роль..."
Володя був гумористом. Він писав вірші на гумористичі теми. Мені їх в дитинстві читав його брат, Всеволод, запам'ятався такий:

Ехал поезд номер первый,
Он не действует на нервы,
Плавный ход и не качает,
Каждый спит и отдыхает.

Лежит администратор
Генического кино Позин,
Он спит и снится ему сон,
Как будто бы со всех сторон
К нему ползут нагие девы.
С обличьем Евы...

Він дуже любив маленькі сценки, наприклад такі: на сцену виходять два леви, у костюмах. Один каже: "Я Лева из Ростова", а другий - "Я Лева из Могилева". Той що з Ростову, вхопив того, що з Могильову, за язика та вивернув навиворіт.

Володя Прихненко добре співав. У нього був приємний баритон. Він виконував арії з опер, любив пісеньки Вертинського, особливо "Лиловий негр". Коли з'явилася пісня "Любимый город в синей дымке тает" - він співав її зі сцени театру. Перед війною поїхав до Ленінграду поступати у консерваторію, по запрошенню ленінградців - майстрів оперети. Його прийняли, та незабаром почалася війна.

У Ленінграді він жив у готелі. Ввечері вийшов на балкон і почав співати арію з опери "Іван Сусанін". Коли він закінчив співати, то під балконом залунали оплески. Він подивився вниз, там було дуже багато народу і всі йому аплодували.
На фото: Владимир Прихненко (крайний слева) и Иван Островский (крайний справа). Снимок сделан 5 мая 1938 г. на пятом километре Арабатской Стрелки.

Мій дідусь, батько Володимира, розповідав, що Володимир з дитинства захоплювався театром. Він возив сина до Сімферополю, де колись сам народився, на прем'єри вистав. А перед виставою виходили клоуни, або гумористи. Одного разу на сцену вийшов артист. На ньому було все: ковбаси, консерви, хліб, овочі, фрукти та інше... Він почав ходити по сцені туди-сюди, ходить і мовчить. Люди терпіли. Вижидали, коли він почне говорити, а він мовчав. Тоді хтось з глядачів крикнув:
- Чого ж ви мовчите?!
Він відповів:
- Я мовчу, бо в мене все є! А ось чого ви мовчите, я не знаю...
Це були голодні роки при радянській владі. Після вистави цього актора заарештували і він вже не повернувся до театру. Його вбили.
А ось іще: виходять два клоуни. По обох сторонах сцени - дві гойдалки. Вони, клоуни, починають розгойдуватися. Це були Бім і Бом!

Бім питає у Бома:
- Бом, ти не боїшся впасти, адже може обірватися вірьовка?
Бом відповідає:
- Ні, Бім, я не боюся впасти, бо я надіюся на ці гойдалки, як на радянську владу.
І тут гойдалки обриваються і він летить шкереберть на підлогу.
За кулісами стояло КДБ і по закінченню номера Бома і Біма заарештували.

І все ж таки, одна дівчина, генічанка, поїхала до Ленінграду, поступила у театр, танцювала в оперетах, пережила війну, а після нашої перемоги над фашизмом, переїхала до Севастополя і там працювала екскурсоводом на севастопольській панорамі. Вона була подругою моєї свекрові Ганни Олександрівни Кірсанової- вчительки начальних класів середньої школи №3 (учні з дитячого будинку). Звали цю дівчину - Ірина Немитова. Її матір, Зоя Олександрівна Петрова, викладала у Генічеській гімназії німецьку мову.

Потім була зустріч з Максимом Калиновичем Скрипкою. Зараз його немає в живих, але при зустрічі з ним, він розповів мені, що зіграв за своє життя 104 ролі. І навіть, у ті часи, у старості, пам'ятав багато монологів своїх героїв. На його думку, театр - це школа, яка виховує підростаюче покоління і дорослих людей, несе культуру, знання, знайомить з минулим, теперішнім і майбутнім часом, виховує патріотизм.
Розмовляючи з Максимом Скрипкою я спитала:
- А що ви грали у довоєнному театрі?
- "Циганку Азу" Старицького, "Амба" Островського, "Професор Полежаєв", п'єси Арбузова, Івана Франка, Корнійчука, Квітки-Основ'яненка, ці п'єси йшли по 25 разів при повному зборі і при незмінному успіхові.
- А першу свою п'єсу пам'ятаєте?
- А як же! Першою моєю п'єсою була "Слухайте стіни". Це було у 1924 році, я в ній грав роль каторжника. Це було у селі Фрунзе, де мої здібності помітили і допомогли розвинути їх мої вчителі - Олена Миколаївна та Степанида Дмитрівна (прізвищ не пам'ятаю).
Я не здобув акторської освіти, працював бухгалтером. Але захоплення сценою проніс через усе життя. І вже на схилі років хочу сказати молоді: "Йдіть у мистецтво! Мистецтво облагороджує, збагачує духовно. Слова у хорошій п'єсі зливаються наче ноти в музику, там завжди йде боротьба між добром і злом. Добро завжди перемагає! Це - Закон Життя!"
"Спогади, наче звуки флейти, хвилюють тих, хто згадує, і тих, хто слухає", - каже Максим Калинович.

· · · · ·


ТЕМА ВІЙНИ

Я відступила від теми війни. Багато артистів театру "Гігант" пішло на фронт. Багато їх загинуло, акторів майже нікого немає в живих. Загинув на полі бою, рятуючи поранених, санінструктор Василь Дроздов. Він був дуже талановитою людиною, актором, улюбленцем публіки... Не здригнувся під фашистськими кулями Володимир Прихненко. Відвоювався і прийшов додому, з бойовими нагородами, Микола Щербина. Немає в живих Фелікса Шишкіна, який у скрутні часи приносив до театру свіжі бички, а молоді актори, після вистави, варили юшку.

Вже пішли з життя Женя Расказов, Микола Тіль, Бензіон Лейкін, Іван Белік, Володимир Яровий, Іван Жуков, подружжя Сандлерів (Ганна та Рафаїл), Зіновій Аксельрод, фашисти розстріляли братів Сандлерів з їх жінками, захоплюючу гру яких у єврейському драматичному театрі і досі пам'ятають літні генічани.

Немає в живих Лілії Протопопової - акордеоністки, Любові Кришталь, Євгена Голубєва, Петра Сиропуло, та багатьох інших, які грали у п'єсах у довоєнний період. Але вони живуть у пам'яті тих, хто по-справжньому любить мистецтво, і люди ці спогади бережуть, як найцінніше у житті. На сьогоднішній день живими залишилися тільки Соня Тираспольська та Йосип Сандлер, який приходив до театру зі своїми батьками, бувши ще хлопчиком. Зараз він мешкає у Ізраїлі. Немає Григорія Протопопова, Олександра Середи... Всіх їх об'єднувало одне - любов до театру, а значить, любов до людини.

На окупованій території, як це не дивно, працював у театрі "Гігант" драмгурток. Може і не працював би театр, та фашисти при допомозі поліцаїв зібрали акторів, яких добре знав начальник поліції Фінкінтштерн. Він і вимусив їх відродити драмгурток. "Якщо цього не буде, - сказав він, - всі будуть розстріляні".

На той час у Генічеську залишився старенький режисер О.І. Іванівський, який створив український драмгурток, а російський -А.Б. Тамарова. Німці ходили на спектаклі. Художнє оздоблення вистав очолював Хом"яков. Артистами були: Максим Скрипка, Яроцька, Карташова, Швець, Кузьменко, Зайцев та інші.

Після визволення Генічеська, театр продовждував працювати. Він називався у ті часи міськтеатром імені Леніна. А у 1944 році -другий Херсонський пересувний драмтеатр.

29 травня 1945 року група акторів під керівництвом Максима Скрипки поставили п'єсу "Площа квітів". Потім вони ставили п'єси і їздили з ними по району: "Платон Кречет" - О. Корнійчука, "Вынужденная посадка" - Водоп'янова, "Хмара" — Суходольського та інші...

ГАННА КИРИЛІВНА БЄЛАВІНА

Вже не пам'ятаю, хто мені розповів про Ганну Кирилівну, в минулому викладача російської мови та літератури Генічеської школи №2. До всього, вона була самодіяльною акторкою театру "Гігант". Коли я потрапила до неї (а вона жила на вулиці Азовській), - їй було близько 90 років - в неї зберігся знімок українського драмгуртка (див. фото). Вона дуже зраділа моєму приходові . А коли взнала, що я дочка Володі Прихненка, то заплакала...

Ось що вона мені розповіла:
"У ті роки серед молоді панувало надзвичайне душевне піднесення. Нам хотілося вчитися і ми вчилися. Нам хотілося творити і ми творили! Кому першому спало на думку організувати творчий колектив у місті, я вже не пам'ятаю. Але ми гаряче підтримали цю ідею. І хоча крім буйних голів, гарячих сердець та роботящих рук в нас більше нічого не було, активно взялися за справу. Серед нас були і будівельники, і вчителі, і бухгалтери, і господарники, - люди різних професій, об'єднаних одним, - любов'ю до театрального мистецтва.

За короткий час відремонтували приміщення, яке в минулому належало місцевому багатію. Майже ніхто з нас ніколи не виступав на сцені та вона вабила до себе. Позносили з дому, що в кого було: столи, стільці, одяг, який міг знадобиться у спектаклях. Серед гуртківців був господарник Половинкін. Він допоміг нам придбати три шматка мануфактури з різним малюнком, але схожих за кольором. Ми зшили з них завісу. Старенький актор Іванівський допоміг організувати український драматичний гурток. А режисер та актор Грищенко, який прийшов після нього, зробив з нас справжніх акторів. З Києва приїхали у Генічеськ відпочивати старі актори, жінка і чоловік (не пам'ятаю, на жаль, їх прізвищ), вони і подарували гуртку справжні українські костюми, в яких ми на фото. Тоді і почали ми репетирувати "Наталку Полтавку" та інші українські спектаклі. Але для того, щоб поставити на сцені спектакль, потрібен був голос. Та голос був у багатьох з нас. Після українського, організувався російський та єврейський гуртки. Театр зажив. Він ніколи в ті роки не пустував. Ми працювали на виробництвах, у школах, а вечорами бігали на репетиції. Не могли дочекатися того часу, а Ваня Матюшевський - сирота, і жив у театрі, допомогав нам у всьому. На фото він у другому ряду, третій зліва.

Квитки були дешеві і кожної суботи та неділі, в залі театру не було жодного вільного місця. Після спектаклю в фойє завжди були танці. Грав духовий оркестр. Генічани стали великими театралами.

Наш самодіяльний колектив став ініціатором створення літнього театру в місті. Місце для нього ми вибрали на кручі, звідки відкривається краєвид на Арабатську Стрілку. Допоміг нам там улаштуватися садівник дядько Степан, як ми його називали. Його невеличка хатка, з клаптиком землі, знаходилася саме в цьому місці, на кручі, яке ми облюбували під літній театр, і він віддав нам оцю землю. Хлопці дістали дошки, цвяхи, де хто зміг, і закипіла робота. Все робили своїми руками: і терасу, і збиті з дощок лави для глядачів.На терасі кожного літнього вечора грав духовий оркестр. Мелодії вальсів, танго, фокстротів, романси пливли над морем, над вечірнім містом, над Сивашем... А по протоці, на парусних човнах, каталася молодь. Відпочивали і молоді, і люди похилого віку. Що ще було характерним для того часу, так це білий літній одяг.

До того ж, гуртківці театру стали безпосердніми ініціаторами закладання міського парку. На тому місці, де зараз парк імені Т.Г. Шевченка, був привіз, куди з'їжджалися селяни з усієї губернії, проходили великі кольорові й багаті ярмарки. А планування і закладання парку робив разом з молоддю той самий дядько Степан -садівник.

Театр "Гігант" набував популярності. В Генічеськ, влітку, стали приїжджати опереточні трупи з різних міст країни. Але більше всього з Ленінграду. Арії з оперет "Сільва", "Баядера", "Летюча миша" -Кальмана, наспівував весь Генічеськ.

Одного разу, коли Ганна проспівала арію Наталки з опери "Наталка Полтавка", її голосом зацікавився керівник Ленінградської трупи і запропонував дівчині поїхати до міста на Неві вчитися. Вона погодилася. Зібрала документи, відіслала їх, та життя розпорядилося інакше. Вона вийшла заміж за бухгалтера сольпрому Віктора Івановича Бєлавіна і поїхала з ним у місто Ізмаїл, де їх і застала війна.

Багато добрих спогадів, імен, та прізвищ, яких давно немає серед живих, берегла Ганна Кирилівна. Серед них Володимир Плотницький. Він мав чудовий голос, був веселою, дотепною, талановитою людиною, працював бухгалтером у міськраді. Його брат, Олексій, брати Жирякови - Тихон та Арсеній, Арюпін, Шефлер, Шура Пейсахович - піаніст театру, керівник драмгуртка Аксельрод...

Згадуючи друзів молодості, Ганна Кирилівна змінилася зовні. Помолоділа. Здавалося, спогади відсунули від неї кудись пережиті роки і усе, що було на шляхах життя. Коли вона була молодшою, і ще добре ходила, то відвідувала місця, пов'язані з її молодістю, які на щастя зберіг час: це - Будинок культури (театру "Гігант"), кручу над Сивашем, де був літній театр, церкву, монастир, який будував її батько Кирило Іванович Нікішин.

Заходила і в Будинок культури , "Та всі до мене були глухі, -казала старенька. - А я б могла ще допомогти організувати драмгурток. Я нічого не забула. Навіть пам'ятаю ролі, і сама б ожила, адже нічого немає страшнішого для людини, як духовна самотність. Адже не заради себе я клопочусь, заради моїх товаришів, друзів, чудових людей, багато яких загинули у часи репресій та у роки Великої Вітчизняної війни. Можна було б у театрі зробити музей. Болить душа, наштовхуючись на таке непорозуміння. І вмирати було б спокійніше, якби знала, що буде театр і йому буде повернуто його колишню назву..."

Від Ганни Кирилівни я взнала, як загинув від рук поліцаїв та фашистів мій батько. Це було 1 березня 1942 року у місті Генічеську. Ганна Кирилівна вийшла у двір. Була п'ята година ранку. Ще було темно. Вона побачила, що по дорозі когось ведуть. Два поліцая і німець. Всі вони були з гвинтівками. Попереду йшов молодий чоловік у білій сорочці, закривавленій... Коли вони підійшли ближче, то вона з жахом пізнала Володю Прихненка. Він теж взнав її. Володя підняв руку і прокричав: "Прощай, Аннушка!".
Його повели до рову...

ЄВГЕН РАСКАЗОВ

Зустріч з Тетяною Расказовою дуже схвилювала мене. її дівоче прізвище - Плотницька. її батько - Володимир Плотницький, був актором театру "Гігант". Я вже писала, що він був дуже талановитою людиною. Та його у 1937 році репресували за те, що він зі сцени театру "Гігант" розповів єврейський анекдот. І тільки у 1957 році прийшло дочці повідомлення, що він реабілітований посмертно.

Таня залишилася сиротою на окупованій фашистами території, її забрали до Німеччини. Вона там дуже багато пережила. Визволили їх американці. Дівчата вже ходити не могли і повзли їм назустріч... Коли дісталася до Генічеська - була дуже слабенька. Та її не приймали нікуди на роботу. їсти було нічого. Послали у колгосп на важкі роботи. В неї там поопухали ноги... Потім, переїхавши до Генічеська, познайомилася з Расказовим. Він збирався на ній оженитися. Його визвали до райкому і сказали: - Якщо ти на ній оженишся, то покладеш партквиток... Та він не відступив від свого наміру і оженився на Тетяні.
Евген Рассказов

Євген Расказов народився у місті Генічеську у 1914 році. Залишився теж сиротою. Жив у дядька - Антона Григоровича Жиліна. У 1933 році його призвали до армії. Кремезний хлопець, з приазовського міста Генічеськ, почав службу на одному з військових кораблів Чорноморського флоту. Вечорами, після вахти, команда уважно слухала українські пісні, які співав молодий матрос. Відтоді і почалися його перші кроки в художній самодіяльності. Євген Олександрович був дуже вдячний ансамблю Чорноморського флоту, де його навчили основам вокалу і прищепили любов до народного мистецтва.

В роки Великої Вітчизняної війни він не раз у хвилини відпочинку між боями, виступав перед матросами - захисниками Севастополя. Але доводилося не тільки співати, а й з автоматом у руках битися з лютим ворогом. В жорстокому бою за Новоросійськ, він був тяжко поранений, втратив ногу.

В 1945 році він повернувся до Генічеська. Важке поранення не завадило йому зайнятися улюбленою справою. Він взявся за організацію художньої самодіяльності при райбудинку культури і десять років віддав цій справі, був беззмінним директором Будинку культури міста Генічеська. Після нього цю посаду займав Протопопов.

Він співав пісні Солов'йова-Седого "Підмосковні вечори" у супроводі інструментального тріо. Коли конферансьє оголошував його прізвище, в залі завжди виникало веселе пожвавлення. Він дуже задушевно співав улюблені пісні генічан і по закінченні глядачі нагороджували його тривалими оплесками і викликали на "біс".Є. Расказов та М. Яблучний напередодні поїздки до Грузії

Євген Олександрович Расказов на сцені тримався невимушено, співав пісні. Кожна його пісня, це майстерно відроблена естрадна мініатюра, не схожа на іншу.Тому він і завоював велику симпатію не тільки у трудящих нашого району, а й далеко за його межами. Його знали у Херсоні, де він виступав, як учасник обласного огляду художньої самодіяльності. Знали його і в братній Грузії, де він з великим успіхом виступав перед чаєводами. Акомпанував йому Михайло Яблучний .

У 1954 році драмгурток Генічеського Будинку культури мав такий склад: Софья Тираспольська, Євген Расказов, Іван Білик, Максим Скрипка, Тетяна Смикова-Рикова, Лілія Протопопова, Даниленко, Надточая, Михайло Ліберман, Марія Іванюк, Марія Попова, Тіль... Вони ставили п'єси "Тайна исповеди" (1960 рік) - в головній ролі - Софья Тираспольська, "Дядю Ваню"- А.П.Чехова, "Вкрадене щастя" - Івана Франка...


ДУХОВНИЙ СВІТ

З 1958 по 1962 рік директором Генічеського Будинку культури ула Сіма Ізрайлівна Кац, вона і вела драмгурток. Після війни, тільки у 1961 році почався капітальний ремонт Будинку культури. Протікала покрівля, обвисла стеля, проржавіла жерсть. Коли почали її знімати, то та, що клали до революції - переливалася цвітом цинку і на ній було намальовано печатку червоним кольором "Граф", на жаль не іам'ятаю прізвища, - розповідає Анатолій Семілєтов. - А ту, що клали під час війни, куди попадали снаряди, вся проржавіла. Коли дійшло до дощок, то вони були довжиною по 10 метрів, без жодного сучка. Рибаки розібрали їх на будівництво баркасів. Тоді ще стелю зберегли такою, якою вона була до революції - її розписав батько художника Василя Єременко, який працював у кінотеатрі "Спартак", "Дружба" - писав афіші. На стелі театру були намальовані ластівки у польоті.

Ремонт продовжувався біля року. Та колектив не був звільнений, хоч сиділи п'ять-шість місяців без зарплати, А у травні до Генічеська приїхали з Сімферополя троє музикантів ресторанних. Вони грали на трубі, на піаніно, третій був ударником. Запросили ставку для себе по 120 карбованців.

Порозумівшись з Сімою Ізрайлівною, вони запропонували разом з колективом організувати концерт. Так і зробили. Виступали в ньому Михайло Яблучний та його дружина. Він грав на акордеоні, а вона співала народну українську пісню "Гандзя-киця". В неї був чудовий голос і її пісні супроводжувались оплесками.М. Яблучний та А. Федорко на Арабатській Стрілці

У 1961 році, у Будинку культури, член комісії по організації художньої виставки до 100-річчя з дня смерті Т.Г. Шевченка, організував 10 березня в приміщенні краєзнавчого музею районну виставку образотворчого мистецтва. Цим організатором був Анатолій Семілєтов. В ній прийняли участь: Микола Миколайович Писанко - член Союзу радянських художників, А. Ковбасенко закінчив Сімферопольське художнє училище імені Самокіша, Василь Макарчук - його робота "Рибаки", Володимир Іванов, М. Дубинецький та інші...

Прийняли участь у виставці і самодіяльні художники: Василь Єременко, С. Бінько, А. Жук, А. Патаман, І. Динник - виходець з села Фрунзе, учасник Всесоюзної виставки у Москві. Була на цій виставці і картина А. Семілєтова- "У тумані".

У 1962 році, учасники драмгуртка, яким керував працівник Генічеського депо Г.А. Бокарев, поставили на сцені театру п'єсу С. Левітіної "Вирок", про залізних людей революції та самопожертвування.

Головні ролі виконували: Н. Морозова, С. Тираспольська, М. Шумакова, Максим Скрипка та інші любителі самодіяльного драматичного мистецтва. П'єсу тепло прийняли глядачі-генічани. Успіхові п'єси сприяли декорації, вдало оформлені художником-декоратором А.П. Семілєтовим. Він був самодіяльний художник, але закінчив заочний факультет живопису Московського університету мистецтва. В його картинах оспівується краса рідного краю. Його часто можна бачити з етюдником на березі моря, у порту, на Арабатській Стрілці.Художня самодіяльність Відродження

Дуже вдало зберіг його образ з етюдником на лиманах Сиваша у своєму фотоальбомі "Генічеськ" Олександр Прихненко, член Спілки фотохудожників України.
Семілєтов не тільки був ініціатором щорічних вистав самодіяльних художників у Генічеську. Він три роки очолював самодіяльну студію образотворчого мистецтва, яка працювала при Будинку культури. Колгоспник артілі "Комуніст" Микола Сало перетворився з початківця у справжнього митця-майстра. Він працював художником-декоратором у Донецькому облдрамтеатрі.
Анатолій Патаман вчився у Московському університеті мистецтв і викладав малювання і живопис у міській середній школі № 2.
Ходив у студію і художник Анатолій Жук. Він навчався заочно на факультеті Московського поліграфічного інституту. А токар А.П. Семілєтов заводу "Виробничник" - Володимир Булгаков, теж виставлявся на обласній художній виставці.
Якось Анатолій Семілєтов зайшов до середньої школи №1, де колись вчився сам. Розповів дітям про художню студію, а потім запросив їх відвідати її. Наступного дня прийшли до студії двоє хлопчаків: Саша Черноног та Микола Кузнєцов. Вони стали справжніми живописцями... У ті далекі часи, два рази на тиждень, у районний Будинок культури сходилися дівчата та юнаки. Серед відвідувачів були Олександр Черноног, Микола Кузнєцов, Ліля Фоміна, Анатолій Жук - лаборант Азово-Сивашського заповідника, Микола Сало, Трошин -пенсіонер, офіцер у відставці. Всього було 20 чоловік, людей різних професій. Добре починання зробив Анатолій Семілєтов, організувавши на громадських початках самодіяльну художню студію. У Москві, на Всесоюзній виставці творів самодіяльних художників, виставлялися і наші земляки: "Зимове сонце" - етюд І. Динника, "Човен" - Костянтина Ніколаєнко, "Сивашські лимани" та "Свіжий вітер"- Василя Макарчука, "Дочка моря" - Анатолія Семілєтова. Цю його роботу було відзначено дипломом.

У 1962 році колектив районного Будинку культури їздив до Херсона - виступав драмгурток. Зайняли перше місце по області. Анатолій Семілєтов зробив декорації до рибацьких танців. Постановником їх був Василь Петрович Добут-Огли. Дуже сподобався танець "Азовська уха" -виступали діти з будинку піонерів. Семілєтов намалював величезний кавун, з нього вискакували діти і, як насіння, проростали маленькими кавунами. Виступав і Володимир Іванович Кузнєцов, директор Генічеської музичної школи, він же був керівником хору музшколи та хору Будинку культури.

У ті часи у Будинку культури був дуже сильний колектив. Особливо талановитими були Євген Расказов та Микола Тіль - художній керівник. Вони разом виступали у гумористичних сценках, були улюбленцями публіки .
Дуже добре співала Надія Казачок, вона була методистом будинку культури, співала українські пісні та радянські. p>
Колектив Будинку культури жив бурхливим життям. Їздили по селах, по колгоспах з концертами, з виставами. Побували і у Новотроїцькому районі, у Асканії-Нова. Концерти проходили при повних залах. Артисти Михайло Яблучний, Тіль, Расказов, Казачок, танцювальні колективи Добут-Огли... Серед учасників танцювальних колективів були Віктор Білоног та Віктор Дрозд. Всі вони були ушановані генічанами, були їх улюбленцями. Завдяки їм колектив заробив багато грошей і їм видали заробітну платню.

Добут-Огли вів танцювальні гуртки при Будинку культури, при Будинку піонерів, у школах №2, 4, 6. Він організував танцювальний гурток при школі механізації. Фінвідділ зацікавився, чому він працює по табелях 36 годин за добу. А він працював одразу з двома колективами, тому так і виходило. У вільний час він ходив по проспекту міста і казав першому стрічному: "Два з м'ясом і три з рисом", - дуже любив генічеські пиріжки, бо не було часу навіть пообідати.На фото 3-й випуск курсів крою та шиття при Генічеському Будинку Культури, 1953 р.

Його танцювальні колективи запросили до Херсону і, коли подивились на майстерність учасників гуртків, то директор Херсонської текстильної фабрики запросив Добут-Огли переїхати до Херсону, дав підвищену зарплату, і квартиру. Добут-Огли погодився і переїхав до Херсону. Генічеськ багато втратив після від'їзду Добут-Огли. Молодь ходила на танці, була зайнята творчими справами і дуже любила свого керівника-танцюриста.

Потім директором Будинку культури став Євген Олександрович Расказов. Колективу тоді все було під силу: поставити і оформити спектакль, концерт... У ті часи було створено агітбригаду, яка їздила по селах у жнива, виступала у полі перед хліборобами. Майя Львівна Сивак - перший директор Генічеського краєзнавчого музею, у той час читала лекції про міжнародне положення. А Семілєтов брав фарби у поле і там малював плакати. Люди були дуже задоволені генічанами, колективом Будинку культури. У всіх колгоспах агітбригаду добре годували, вона побувала у самих віддалених куточках району. Заввідділом на той час був Бенціон Натанович Лейкін. Музикантами: Григорій Парнюк, Олександр Шевченко, баяністом - Михайло Яблучний.



Вернуться в раздел Статьи и публикации
Вернуться на первую страницу сайта

Информация отсканирована и размещена 28-11-2006


Дополнена 03-12-2006


www.genichesk.com.ua ©